Охорона праці в умовах воєнного стану

 

 

28 квітня, у Всесвітній день охорони праці, який встановлений Президентом України від 18.08.2006 року за № 685, сьогодні ми хочемо привернути увагу до умов праці під час воєнного стану, який запроваджено в нашій країні у зв’язку з бойовими діями.

З початку війни, 24 лютого 2022 року, зареєстровано 110 нещасних випадків на виробництві, в яких постраждало до 200 осіб, у тому числі 115 – зі смертельним наслідком. При виконанні трудових обов’язків постаждало до 100 працівників, 50 з яких загинули; принаймні, в соціально – культурній сфері – 57 осіб, в тому числі 28 із смертельним наслідком.

В середньому на робочому місці в Україні гине щодня три особи.

Для мімінізації людських втрат, у цей нелегкий час, кожен працюючий повинен максимально координувати свої зусилля на своєму робочому місці.

Це необхідно, щоб стабілізувати економіку країни, забезпечити критично важливі потреби громадян та війська й усунути проблеми кадрового голоду.

Водночас необхідно мінімізувати всі трудові спори та захистити право працівників на працю та відпочинок, враховуючи передбачені Конституцією обмеження прав людини та громадянина на період воєнного стану.

24 березня набув чинності Закон України “Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану”.

Цей нормативно-правовий акт визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами у період дії воєнного стану.

Основними законодавчими актами, що регулюють суспільні відносини в даній сфері є Кодекс законів про працю України, закони України “Про оплату праці”, “Про відпустки” та інші. Але зверніть увагу, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих Законом України “Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану”.

Наразі Держпраці використовують всі можливі засоби для поширення інформації з питань праці; відповіді на найбільш актуальні питання розміщують на офіційних веб – сайтах служби та на сторінках у соціальних мережах. Запущено Telegram бот для оперативного отримання відповідей на поширені запитання з трудового законодавства @ask – sls – bot; та створено інформаційний портал про трудові відносини в умовах воєнного стану pratsia.in.ua.

В цей день ми згадуємо і вшановуємо пам’ять працівників, які загинули на виробництві, як в мирний час, так і під час воєнного стану.

Треба максимально мобілізуватися і бути готовими у будь – яку хвилину до оперативних дій у надзвичайних ситуаціях, направлених на збереження життя та здоров’я під час виконання професійних обов’язків та дотримання вимог охорони праці.

Більш детальніше про трудові відносини в умовах воєнного стану ви дізнаєтесь за посиланнями:

https://www.sop.com.ua/article/642-vsesvtny-den-ohoroni-prats-mop-viznachilasya-z-temoyu#anc_2

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C_%D0%BE%
https://eo.gov.ua/trudovi-vidnosyny-v-umovakh-voiennoho-stanu/2022/03/25/
https://www.me.gov.ua/Documents/Detail?lang=uk-UA&id=4589d32b-0635-480a-94ae-108255450b0b&title=Po

Прес – реліз підготувала завідувач бібліотеки ім. М. Т. Рильського Тамара Пономарьова

«Весни обірване суцвіття»

26 квітня – День Чорнобильської трагедії

Чорнобиль – невеличке українське містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни. Їхали сюди відусюди, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить…

Згодом, 1971 року, неподалік від цього села розпочнеться будівництво потужної АЕС, на якій 1983 року запрацюють чотири енергоблоки. Але 26 квітня 1986 року станеться екологічна катастрофа, і звістка про неї облетить весь світ. Розпочнеться пекельна боротьба з атомом, в якій отримують   перемогу людська мужність, героїзм, самовідданість, самопожертва.

Приборкавши четвертий реактор, більшість ліквідаторів аварії пішли по той бік обрію, залишивши нам право на життя...

До 36 роковин Чорнобильської аварії у бібліотеці підготовлено озвучену виставку – інсталяцію «Весни обірване суцвіття»

                                                        

                            

 

«Весни обірване суцвіття,

Ядуче полум’я

І смерть…

Останній тиждень

Того квітня

І найстрашніший в світі

Герць»

 

 «Веселкою на Великдень сонце виграє»

24 квітня - Світле Христове Воскресіння

Незабаром всі християни святкуватимуть Великдень. Цей день особливий для всіх, принаймні тому, що родина нарешті може зібратися і почастуватися за святковим столом. Не варто також забувати, що це одне з найрадісніших свят, адже символізує початок нового життя. Але чи все ви знаєте про традиції та звичаї святкування Великодня?

Деякими знахідками ми поділимось з вами!

Святкування

Хто знає, чому Великдень щороку святкується в різні дні? Напевно, більшість. І все ж… У 1-му столітті нашої ери воскресіння Христа святкували кожного тижня, але у 2-му вже почалися суперечки на цей рахунок. Тому відбувся Нікейський собор, на якому постановили, що Великдень святкуватиметься після 21 березня в неділю після повного місяця. А оскільки це явище відбувається завжди в різний час, то і дата святкування різниться. Тому, щоби визначити дату святкування Великодня, спочатку визначають, коли місяць вперше буде повним після весняного рівнодення. А наступна неділя і буде святковою.

Однак, християни користуються двома різними календарями. Православні та греко-католики слідують юліанському календарю. Католики віддають перевагу грегоріанському, згідно з яким весна розпочинаєтсья раніше на 13 днів. Саме тому католицький та православний Великдень святкують у різні дні, але деколи трапляється, що обидві дати збігаються.

У цей час стається чимало цікавого. Більшість християн йдуть до церкви на нічне богослужіння. Однак у деяких європейських народів є звичай: люди запалюють великі вогнища, які символізують перемогу Христа над темрявою язичницьких часів.

                            

Наші предки цієї ночі розпалювали вогнище біля церкви та всю ніч слідкували, щоби воно не згасло. Всі решта, хоч і залишались вдома, теж намагались не спати. Казали, хто засне у цю ніч, весь рік буде сонним.У великодню ніч будь-хто міг випробувати свою вдачу. Предки вважали, якщо взяти червоне яйце і піти з ним на пошуки прихованих скарбів, то неодмінно їх знайдеш. Яйце, нагріваючись у руці, вказує на потрібну місцину. Але додавали, що цей обряд досить небезпечний.

Писанки

Традиція розмальовувати писанки є практично у всіх народів. Яйце завжди символізувало нове життя. Але неодмінно стається так, що старе повинне дати місце новому. Тому писанку символічно розбивають.                                                               

Слов’яни катали писанки по землі для родючості та зберігали впродовж року, щоби захистити домівку від різних негараздів. Якщо хтось хотів поспілкуватися з померлим родичем, він брав три червоних яйця і похристосувався з ним на його могилі, а самі яйця згодовував потім птахам.

Існує багато легенд про появу звичаю фарбувати яйця. Одні пов’язують його з імператором Марком Аврелієм. Курка, що належала його матері, знесла яйце, всіяне червоними крапками, що означало народження майбутнього правителя. Римляни надсилали один одному фарбовані яйця як привітання.

Інші вважають, що після смерті Христа іудеї зібрались на бенкет, на якому серед інших страв була засмажена курка та зварені яйця. Один з присутніх заявив у ході розмови, що Ісус воскресне через три дні, на що господар відповів: “Якщо курка на столі оживе, а яйця почервоніють”. На його подив так і сталось.

Ще одна легенда розповідає, що першою фарбувала яйця Діва Марія, яка таким чином забавляла маленького Ісуса.

Хтось більше схиляється до версії, що все набагато простіше: колись (як і тепер) впродовж посту не можна було вживати багато продуктів, серед яких були і яйця. Бажаючи зберегти цінні харчі, люди варили їх, а щоб не переплутати із сирими, фарбували.

                                      

Однак, найбільш розповсюдженою є розповідь про те, як Марія Магдалина прийшла до Тиверія і подарувала йому за тодішнім звичаєм яйце. Коли вона розповідала йому про воскресіння Христа, той не повірив: “Як може хтось воскреснути з мертвих? Це так само неможливо, як якби це яйце раптом стало червоним”. Так і сталось, яйце почервоніло, на що здивований імператор вигукнув “Воістину воскрес!”

До речі, найбільша писанка знаходиться в канадському містечку Вегревілль: 8 м завдовжки, 5 м завширшки, а важить це чудо близько 2 тонн. Не дивуйтесь, вона така важка, тому що збудована з уламків літаків (хоч як не дивно це звучить). Подібно до флюгера, вона повертається за вітром, а видно її в радіусі кількох кілометрів. Створили це диво на згадку про перших українців, котрі приїхали на територію Канади багато років тому.

ВеликденьСвяткування Великодня з часом обросло новими звичаями та традиціями. Але це не означає, що ми забули про старі обряди.

Ось, наприклад, в давнину першого великоднього дня всі господині залишались вдома та накривали стіл. Гостинці були заздалегідь готові для приходу гостей і стояли весь день. Натомість чоловіки ходили від хати до хати, вітаючи родичів та знайомих.

За святковим сніданком споконвіків збиралася уся сім’я, щоби триматися разом і наступного року. У цей час свати ходили один до одного. Молодята сідали в червоний кут, наречений звертався до своєї майбутньої дружини тільки на “ви” і пригощав її різними стравми.

А ще кажуть, якщо у четвер великоднього тижня викинути з будинку весь мотлох, то впродовж року у домі буде чисто. Це на замітку господинькам.

Паска

Щороку наші господиньки готують паску, яка є чи не найголовнішим атрибутом у святковому кошику. Однак у кожної країни є свій аналог святкового хліба. Британці, наприклад, печуть великодній кекс.                                      

Найстаріший святковий кекс, котрий зберігся до наших днів, був приготовлений ще у 1821 році Вільямом Скіннером. Цікаво, що за стільки часу він навіть не запліснявів і досі пахне як свіжий. На ньому все ще видно зображення хреста. Реліквія належить пра-пра-правнучці пекаря, 91-річній Ненсі Тітман, яка планує передати її своїм дітям, внукам, а згодом і правнукам.

А якщо звернутись до древніх традицій, шматком освяченої паски українці годували птахів, котрі сідали на вікно. Це був символ багатства та удачі.

Святкові гуляння

Після святкового сніданку наші пращури влаштовували гучне гуляння з іграми, гойдалками та хороводами. Подекуди вони могли затягнутись на кілька тижнів. У багатьох народів була традиція водити великий хоровод під народну музику. А на гойдалках каталися всі, хто хотів позбутися гріхів та різних напастей.

Цікаві традиції народів світу

Святкування Великодня не має жодних стандартів, тому кожен народ має власні цікаві звичаї та обряди.

Наприклад, у Болгарії люди виготовляють багато різних глиняних горщиків із хорошими побажаннями та скидають їх з верхніх поверхів будинків на знак перемоги над злом. А кожен бажаючий може взяти собі кусник цього горщика додому на щастя. Писанки тут дозволено фарбувати тільки у Чистий четвер, а на святковому столі повинні бути баранина та червоне вино.

У Фінляндії у цей день також святкують прихід весни. Напередодні свята фіни садять в горщики жито або траву. Коли з’являються перші пагінці, вважається, що вони приносять до домівки весняні барви та настрій.Для шведів великоднім символом є не яйце, а саме курча. Тому тамтешні жителі прикрашають ними свої домівки. Крашанки вони роблять з картону, а всередину кладуть цукерки.

Колись в Італії напередодні Великодня по домівках розносили палаючий факел – вогонь із церкви, однак сьогодні на місце цієї традиції прийшли феєрверки.

 

                 

Підготувала прес – реліз завідувач бібліотеки ім. М. Т. Рильського Тамара Пономарьова

https://persha.kr.ua/news/120354-tradytsiyi

https://news.vtomske.ru/news/191290-pasha-2022-data-sut-prazdnika-i-glavnye-tradicii

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C

https://vv-hotel.com/ua/66/%D0%92 %8C

https://ru.osvita.ua/vnz/reports/relig/21294/

https://vsviti.com.ua/ukraine/55539

https://www.google.com.ua/search?q=

22 квітня – Всесвітній День Землі

«Щоб берегти землю, природу,

Треба її полюбити,

Щоб полюбити, треба пізнати.

Пізнавши – неможливо не полюбити»

За часів сенаторства Гейлорда Нельсона сталася екологічна катастрофа, до якої призвів великий витік нафти у водоймі. Внаслідок цього, він закликав запровадити дату для привернення уваги суспільства з проблем екології.

Перша екологічна акція відбулась 20 квітня 1969 року. Відтоді, щорічно, країни світу відзначають День Землі.

               

                  

Бібліотека долучається до Всесвітнього руху і пропонує ознайомитись з еко - виставкою «SOS! Час – пік для планети – Земля», на якій представлено книжковий матеріал, що відображає неповторність  краси , користі природи та потреби її захисту.

Відвідувачі мають змогу з 19 по 25 квітня ознайомитись з інфрмацією щодо забруднення навколишнього середовища, наслідків вирубки лісів, глобального потепління, флори і фауни різних регіонів нашої планети, зокрема України; довідатись про зникнення багатьох видів птахів, ссавців, комах тощо.

За традицією, у День Землі в багатьох країнах лунає Дзвін Миру, закликаючи землян до солідарності в докладанні зусиль на захист людської цивілізації, яка на жаль, під загрозою зникнення…   

Лейтмотивом нашої презентації є заклик: бережіть красу природи, багатства надр нашої землі, мирне життя!

«Спогад про відому українку – краєзнавицю»

19 квітня - 95 років від дня народження Людмили Проценко (1927 – 2000), українського історика, архівістки, краєзнавиці

Відома українка – Людмила Андріївна Проценко, нащадок родів Богдана Хмельницького та Павла Тетері, народилася в творчій родині - батько Андрій Проценко, флейтист та професор Київської консерваторії; мати Клавдія Демидова - оперна співачка.

Людмила здобула вищу гуманітарну освіту, закінчивши історико-філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, де навчалась у професора кафедри архівознавства та джерелознавства В’ячеслава Ілліча Стрельського (1951); Київську консерваторію, навчаючись співочої майстерності у Марії Едуардівни Донець-Тессейр (1954) – відомої оперної співачки - киянки.

Але любов до історії переважила музичний хист талановитої дівчини. Починаючи з 1951 року, майже 20 років життя Людмили Андріївни було віддано архівній справі .

У 50 - 70 роках ХХ століття Людмила Проценко брала участь у підготовці (як співавтор) спеціалізованих видань: «ЦГИА УССР в Киеве. Путеводитель» (1958), «Генеральний опис Правобережної України. 1765-1769», «Покажчик населених пунктів» (1959) тощо. Планувала займатися дисертаційним дослідженням «Актові книги як джерело до вивчення спеціальних історичних дисциплін» в Інституті історії АН УРСР. Але доля вирішила інакше …

1967 рік став знаковим в житті Людмили Андріївни – її було призначено директором новоствореного Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР. За п’ять років керування Архівом-музеєм, вона здобула репутацію вимогливого, енергійного та принципового керівника; займалась пропагуванням діяльності установи - написала й опублікувала декілька статей про Архів-музей, виступала з доповідями про діяльність організації на конференціях, на Міжнародному форумі архівістів. Саме завдяки її зусиллям Архів-музей сьогодні має таку унікальну колекцію документів – комплектування архівних фондів установи, у тому числі й «непопулярними» раніш матеріалами репресованих діячів української культури. Станом на 1 січня 1973 року джерельна база Архіву-музею нараховувала вже 440 особових фондів серед яких матеріали про Юрія Яновського, Андрія Малишка, Олеся Гончара, Володимира Заболотного, Фотія Красицького, Василя Касіяна та інших.

Після примусового звільнення з архівної системи 1973 року, Проценко вчителювала в київських середніх школах №1 і 38. За спогадами учнів мало хто з викладачів зміг так легко та в той же час глибоко занурюватися в історію країни, міста, життя окремої історичної персони, не оминаючи гострі кути та питання, як Людмила Андріївна.

Проценко не стояла осторонь наукового й громадського життя - обіймала посаду заступника голови Шевченківської районної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури міста Києва, фактично стала фундатором окремого напрямку досліджень в історичній науці – некрополістики. Справою всього її життя стала підготовка фундаментальної праці – видання «Київській некрополь».

Ще у лютому 1967 року Людмила Проценко очолила групу по вивченню некрополя при Київському товаристві охорони пам’яток історії та культури, керувала секцією «Некрополі України» при Головній раді Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (з 1990); ініціатор створення Лук’янівського державного історико-меморіального заповідника (1994).

Людмила Андріївна – авторка численних статей з архівної справи та некрополістики, карт-схем «Пам’ятки Києва, знищені у ХХ столітті» (1991), кількох сценаріїв до документальних фільмів. Довідники «Київській некрополь. Письменники» (1992), «Лук’янівське цивільне кладовище» (у співавторстві, 1998),

монографія «Історія Київського некрополя» (1995) й досі користуються неабияким попитом серед шанувальників історії; нею створено понад 80 наукових праць з історії та методики архівної справи.

2002 року посмертно був опублікований укладений Проценко путівник некрополями на Ближніх і Дальніх печерах Києво – Печерської лаври «И до небес рукой подать»; 2016 року на честь науковиці було названо вулицю у Солом’янському районі міста Києва

Прес – реліз «Спогад про відому українку – краєзнавицю» підготувала завідувач відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Т. Рильського Олена Покровка

Використані джерела:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%
http://www.nbuv.gov.ua/node/3691
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/0001649
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/0001650
https://old csam.archives.gov.ua/ukr/vistavki_online/vistavka_procenko_2017/

18 квітня – Міжнародний день пам’ятників та історичних місць. День пам’яток історії та культуриЩороку, 18 квітня, Україна відзначає Міжнародний день пам’ятників і пам’ятних місць. Цей день встановлений у 1983 році Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам’ятників і визначних місць (ІКОМОС), створеної при ЮНЕСКО.

Сьогодні, у такий тяжкий час для нашої країни, ми повинні зберегти культурне надбання нашого народу і розповідати молоді про українські кургани і катакомби, трипільську культуру і пам’ятки історії; музеї та природні заповідники. На жаль, відомо, що у ході бойових дій на Україні, пошкоджено до 180 пам'ятників культурної спадщини.

Пропонуємо відео сюжет «Перлини України: історико – культурні заповідники»

Джевдет Аметов – совість кримськотатарського народу

 

14 квітня -105 років від дня народження Джевдета Аметова (1917 – 1995), кримськотатарського письменника, педагога

Кримські татари разом з українцями є одним з корінних народів України. І жили поруч з українцями століттями, маючи свою власну культуру, мову, освічену інтелігенцію.

Одним з яскравих представників якої є Джевдет Аметов.

Джевдет Рамазанович Аметов народився 14квітня 1917 року у селищі Лимени, Ялтинського району.

Закінчив факультет кримськотатарської мови і літератури Кримського педагогічного інституту. У 1941 році був призваний до лав радянської армії, воював у складі військ Ленінградського фронту.

Стрілок 107-го стрілкового корпусу 55-ї дивізії Аметов Джевдет вважався таким, що загинув у бою 3 грудня 1942 року у селі Дубовиці Ленінградської області. Насправді, він не загинув, а був поранений і взятий у полон.

Після війни Аметов проживав у місті Андіжан , Узбекистан. Працював у системі народної освіти. За виступи із засудженням депортації кримських татар у 1950 році був засуджений на 10 років таборів. 1956 року після смерті Сталіна був звільнений за амністією.

З 1957 року працював у редакції місцевої газети, на сторінках якої друкувались його статті, оповідання, вірші. З 1967 року працював у Держкомітету Узбецької РСР редактором з питань телебачення і радіомовлення кримськотатарською мовою.

Аметов був членом Союзу письменників СРСР, а з 1993 року - членом Союзу письменників України.

Його авторству належать декілька поетичних , прозових збірників та праці з літературирних досліджень. 

Зокрема, серед його збірників:

                                                                          

«Атеш башында» (« Біля вогню») 1972 г., «Топлар сускъан сонъ» («Коли замовкли міни»)1976 г., «Эрылгъанлар ачкъанда» (« Коли цвіте бузок») 1980 г., «Аблул Тейфик» 1983 г., «Къуршуннен токътатылгъан йыр» («Пісня,обірвана кулею») та багато інших.

        

Людська доброта Джевдета Аметова приваблювала слухачів і читачів. «Він завжди мислив розумно, вивчав літературу та життя народу, не оминав подій, пов’язаних з ним»… У творах майстерно висвітлював важкі воєнні часи, трагічні події, пов’язані з депортацією кримськотатарського народу, і, читаючи їх сьогодні, здається: немов все це відбувається перед твоїми очима.

Після довгих десятиліть вигнання, письменник нарешті повернувся до Криму. Але на Батьківщині довго прожити не судилося -помер Джевдет Аметов 20 січня 1995 року у Симферополі...

Інформаційну довідку «Джевдет Аметов – совість кримськотатарського народу» підготувала завідувач бібліотеки ім. М. Т. Рильського Тамара Пономарьова

https://uk.wikipedia.org/wiki

https://esu.com.ua/search_articles.php?id=43996
https://web.archive.org/web/20140808064616/http://qha.com.ua/v-simferopole-otkrilas-vistavka-posvyaschennaya-90letiyu-djevdeta-a

Потайними маршрутами Всесвіту

«Потайними маршрутами Всесвіту»

12 квітня 2022 року, в еру цифрових технологій, минає 61 рік як увесь світ цього дня 1961 року приголомшило повідомлення про початок нової ери - ери космічних польотів: космонавт Юрій Гагарін облетів планету Земля на орбітальному космічному кораблі «Восток-1», який стартував із космодрому Байконур.

Україна зарекомендувала себе як космічна держава на самих витоках космонавтики. Значних успіхів наші співвітчизники досягають і сьогодні. Ми по праву пишаємось науковцями українського походження, що значною мірою вплинуло на розвиток вивчення космосу.

Саме їхні ідеї і дослідження зіграли величезну роль у подальшому розвитку космонавтики: Костянтин Ціолковський, Микола Кибальчич, Сергій Корольов, Володимир Челомей, Олександр Засядько, Леонід Каденюк.

На сьогодні українське підприємство “Південне” працює над проектом постійної бази на поверхні Місяця! Звучить фантастично? Тим не менш наші науковці вже приступили до роботи. Проект має п’ять етапів реалізації. Останній з них передбачає запуск постійної бази, на якій перебуватиме людина. Заплановано це на 2062 рік.

До Всесвітнього дня авіації і космонавтики; Міжнародного дня польоту людини в космос; Дня працівників ракетно – космічної галузі України пропонуємо відео мозаїку «Потайними маршрутами Всесвіту»

«Пулітцер –революція однієї людини»

175 років від дня народження Джозефа Пулітцера (1847 – 1911), американського видавця, журналіста, засновника журналістської Пулітцерівської премії

10 квітня народився журналіст Джозеф Пулітцер. Ще за життя його називали меценатом і скандалістом, а сьогодні вважають засновником «жовтої преси» та «нового журналізму».

Життя і творчість, життєве кредо та спадщину Пулітцера можна укласти у 10 цікавинок.

1. Мрія про військову кар’єру

Народившись у багатій угорській сім’ї єврея, з раннього дитинства Джозеф Пулітцер мріяв стати військовим. Але хворобливе фізичне здоров’я було тому на заваді. Отримавши відмови від служби в австро-угорській, французькій та англійській армії, він все-таки вербується до військової служби в США, де тривала громадянська війна.

2. Від погонича мулів до співвидавця американської газети

Згодом війна закінчується, а омріяної кар’єри в Джозефа немає. Не маючи спеціальної професії, не знаючи мови, Джозеф виконує різну «чорну» роботу: пасе мули, збирає сміття, працює офіціантом. Попри те, самостійно вивчає англійську мову, американське право, відвідуючи місцеву бібліотеку, де за грою в шахи відпочивала місцева еліта. За однією з таких ігор Джозеф Пулітцер знайомиться із власником газети «The Westliche Post», який запрошує юнака працювати репортером. За чотири роки Джозеф зумів зарекомендувати себе і йому запропонували викупити частину акцій. Так Джозеф Пулітцер стає наймолодшим у світі 25-річним співвидавцем «The Westliche Post».

3. Успішний журналіст і видавець.

Газети у його руках отримували нове дихання: збільшувалися наклади зі сталою ціною за номер. На базі «Post» і «Dispatch», які перебували на межі банкрутства, створює перше власне видання «St. Louis Post-Dispatch». Таким чином він поновлює своє членство в «Associated Press». Згодом викуповує у Джея Гулда газету «The New York World». Джозеф Пулітцер був і власником, і редактором, і журналістом. Джей Гулд його досягнення у видавничому бізнесі назве «революцією однієї людини». Тяжка фізична і моральна праця спричинилася до швидкого падіння зору.

4. Джозеф Пулітцер – творець «нового журналізму»

Видання Джозефа Пулітцера стали популярними серед американців не тільки завдяки його успішному менеджменту. Газети послуговувались принципом «у кожній статті, репортажі, нарисі повинен бути сюжет, повинна бути історія. Не тільки факти, соціальне тло, статистика, а й драма». Джозеф Пулітцер максимально спростив публіцистику. Особливого значення надав репортерським розслідуванням (чого варта тільки робота Неллі Блай). Матеріали подавались доступно, відповідно до його вислову: «Ніколи не друкуй в газеті того, чого не може зрозуміти твоя служниця». Факти були правдивими, новини оперативними, а розслідування у сфері політики (так звані «хрестові походи») особливо популярними. Вперше в історії преси появились серії політичних карикатур у формі проілюстрованих перших шпальт, а також газета належно використовує гумор, рекламу, власні соціологічні опитування.

5. На шляху до «жовтої преси»

Виникнення поняття «жовта преса» пов’язане з коміксом про «Жовтого чоловічка» на сторінках«The New York World» Джозефа Пулітцера. Також жовтий колір був першим кольором на шпальтах цієї чорно-білої газети. Видання Пулітцера у гонитві за читачем використовувало методи у подачі матеріалів зі зміщенням центру уваги зі самого факту на манеру його подання (крикливі заголовки, висвітлення сенсаційних тем, криміналу, скандалів тощо).

 6. Законодавець та поліцейський комісар

Добре виховання та освіта, здобуті в Будапешті, а також самостійне вивчення американського права дали добрі плоди. Джозеф Пулітцер попри журналістику стає успішним депутатом законодавчих зборів штату Міссурі, працює поліцейським комісаром.

7. Меценат, завдяки якому світ асоціює США зі статуєю Свободи

Тодішній американський політикум не мав ані політичного, ані фінансового бажання встановити подарунок Франції – статую Свободи. Усе змінила публічна гостра критика Пулітцером політиків за байдужість, багатих людей за фінансову скупість у вирішенні цього питання. Він взяв ініціативу у свої руки і створив фонд задля збору коштів, щоб пам’ятник все-таки було встановлено. Таким чином, зовсім скоро тодішній Президент США Клівленд відкриває статую Свободи.

8. Теодор Рузвельт проти Джозефа Пулітцера. Пулітцер перетворив журналістику на безстрашну зброю, якою «розстрілював» корупцію у політикумі, суддівстві та будь-яку несправедливість, байдужість у суспільстві. Уряд США навіть судився з «The New York World» через приниження честі та гідності політиків. А президент Рузвельт звернувся із позовом проти Пулітцера до Верховного суду США у зв’язку із публічним розкриттям та висвітленням корупції у будівництві Панамського каналу. Але журналіст переміг у суді, що принесло йому визнання захисника свободи слова.

9. Завдяки Джозефу Пулітцеру вперше у світі створено вищу школу журналістики

Він був тією людиною, яка примусила Америку читати. До його появи на журналістському олімпі журналістика вичерпувала себе, про що свідчили наклади газет та їхня нульова суспільна функція. Пулітцер був самоучкою, але добре розумів роль спеціальної освіти для успішного розвитку журналістики та видавничого бізнесу. Саме тому щедру частину коштів зі свого спадку він заповів на створення вищої Школи журналістики при Колумбійському університеті.

                 

10. Пулітцерівська премія як пам’ять про себе і данина майбутньому

Ще частину коштів Джозеф Пулітцер заповів на створення власної премії в галузі журналістики та літератури, яку вручатиме Колумбійський університет.Першу Пулітцерівську премію вручено 1917 року у 14 номінаціях. Згодом таких номінацій стало 25.

Час від часу вручення премії відзначається скандалом. Зокрема, сьогодні критикують присудження Пулітцерівської премії американському журналісту Дюранті, який висвітлюючи голод в Україні 1932–1933 років назвав його джерелом неврожаю. Натомість британський журналіст Ґарет Джонс, полемізуючи з Дюранті, вперше у пресі назвав голод в Україні штучним голодомором…

Прес – реліз підготовлений за матеріалами сайтів завідувачем  Тамарою Пономарьовою, завідувачем відділу обслуговування Оленою Покровкою:

https://dukhovnist.in.ua/uk/postati/1932-dzhozef-pulittser-revoliutsiia-odniiei-liudyny
https://ru.wikipedia.org/wiki/%
https://www.svoboda.org/a/2081862.html

 

«Галактика «Михайло Тишкевича»

7 квітня -165 років від дня народження Михайла Тишкевича (1857 – 1930)

Сьогодні, як ніколи, варто згадати представників української інтелегенції, які виборювали українську самостійність, незалежність, право на існування українського слова. Такою особистістю є Михайло Тишкевич, український дипломат, публіцист, митець і меценат.

Нащадок давнього роду полонізованих українсько – литовських магнатів, син уманського маршалка Станіслава Тишкевича, Михайло, народився у селі Андрушівці на Київщині.

У дитинстві і юності жив у Варшаві та Вільні, захопився там живописом, із срібною медаллю закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і далі навчався на Заході.

Тишкевич повернувся до маєтку, зайнявся господарством та громадською діяльністю серед селян, переймаючись питаннями  і проблемами українства, про що заявив у київській «Раді». Одночасно поринув у політику, публіцистику й філантропію.

1879 -1880 перебував на військовій службі.

Повернувшись в Україну, під впливом спілкування з українськими селянами та знайомством з Володимиром Антоновичем, захопився ідеями "хлопоманства" і став активним послідовником цього народницько-культурного руху. Пропагував серед вищих верств населення українофільство та ідею української автономії, пожертвуваннями підтримував українське мистецтво, науку і літературу, зокрема, 1888 року заснував при Львівському товаристві "Просвіта" фундацію для преміювання літературних творів з української тематики, фінансував видання кількох часописів, виділив кошти на відзначення 100-літнього ювілею Тараса Шевченка. Ініціював створення і брав участь у ряді громадських організацій (Католицьке об’єднання, Союз шляхти і земельних власників, Крайова партія, Товариство прихильників миру), де підтримував українські тенденції; обороняв українські вимоги в російських і польських газетах.

Був обраний почесним членом Українського наукового товариства в Києві. Із 1909 року мешкав у Лозанні (Швейцарія), а 1917 року очолив Союз українців-католиків у Києві. Був Головою Українсько-литовського товариства, заснував інформаційне товариство "Ucraina", фінансував видання і публікував свої статті у місячнику "L`Ukraine" (Лозанна).

Під час Першої світової війни виступив на захист вивезеного царською адміністрацією зі Львова й інтернованого в Росії

митрополита УГКЦ Андрія Шептицького. Поширював серед політичної та наукової еліти і громадськості Заходу правдиву інформацію про Україну та обстоював ідею української самостійності. 26 січня 1919 року, Директорією Української Народної Республіки, Михайло Тишкевич призначений Головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Ватикані. 16 липня 1919 року він очолив делегацію УНР на Паризькій мирній конференції 1919- 1920 років та дипломатичну місію УНР у Франції, де марно наполягав на міжнародному визнанні незалежності України. Восени 1920 року самоусунувся від політичної діяльності, оселившись у Польщі в маєтку свого сина.

Протягом життя Тишкевич підготував видав «Documents reiatifs a l'Histoire de l'Ukraine (1569 — 1764)», І — II. «Cartes de l'Ukraine» (1919), «Ukraine face au Congrès» (1919), «Уривки з спогадів» (ЛНВ, 1928, 1929), в яких обгрунтував свої погляди і переконання щодо української ідеї та державного політичного устрою

Інформаційний дайджест «Галактика «Тишкевичи» підготувала завідуюч відділом обслуговування бібліотеки ім. М. Т. Рильського Олена Покровка, завідувач бібліотеки Тамара Пономарьова

https://uk.wikidark.org/wiki/
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?
https://uk.rodovid.org/wk/%D0%9
http://intermarum.zu.edu.ua/article/view/69098

http://naub.org.ua/?p=283