«Казкові перлини знаменитих братів»

210 років з часу написання казки «Золота гуска», «Король-Жабеня, або Залізний Генріх», першої частини збірки «Дитячі і сімейні казки» (1812) братів Гріммів

«Дитячі та сімейні казки» братів Гріммів визнані ЮНЕСКО світовою культурною спадщиною. Перший том казок (1812) – 86 творів, другий том (1815) – містив 70 казок. Існує висока оцінка цих творів: «Поряд з Біблією Лютера є найвідоміші в світі книги німецької культури».

Творчість Якоба та Вільгельма Гріммів позначена романтизмом. Автори звертались до середньовічних джерел, опрацьовували фольклорні сюжети, розвивали жанр казки: висвітлювали життя людей в давні часи періоду зростання міст, коли працьовитий народ був безправним, проте добрим і співчутливим. Ремісники – майстри, дбайливі господині, кмітливі слуги протистоять деспотичним королям, жорстоким принцам, жадібним багатіям.

Напередодні пам’ятної дати в бібліотеці підготовлено й проведено книжковий огляд за казками братів Гріммів; читачі передивились уривки відіосюжетів,брали участь у ролевих читаннях.

Казки братів Гріммів продовжують дивувати читачів, відкривати чарівний світ фантазії романтичних героїв німецького фольклору

«Курбас: нові світи»

25 лютого -135 років від дня народження Леся Курбаса (1887–1937), українського режисера, актора, драматурга

Літературознавець Юрій Лавріненко про Леся Курбаса: «Його велич у тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька генерацій режисерів».

І, дійсно, 31 річного Леся Курбаса називали генієм новаторської режисури, вважали фундатором нового українського театру адже його вклад у розвиток модерного театру прирівнюють до вкладу видатних європейських режисерів. Хоча, через сталінський режим йому не вдалось повністю реалізувати свій потенціал. Лесь став одним із найяскравіших представників Розстріляного відродження і загинув далеко за межами України…

Лесь Курбас, справжнє ім’я - Олександр – Зенон народився на Львівщині у містечку Самбір у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів. До речі, Курбас – це сценічне прізвище, а справжнє Янович.

Вступив до демократичного театру Садовського у мысты Киэвы та працював там у ролы актора та режисера.

Лесь навчався в Тернопільській гімназії, згодом – у Львівському університеті, де брав активну участь у громадському житті, боротьбі за українізацію університету. На знак протесту проти політики полонізації перевівся до Відня, який був на той час одним із найбільших осередків світової культури. Там навчався на філософському факультеті, слухав лекції зі славістики, захопився театральним експериментаторством, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.

Повернувшись на Галичину, у 25 років Лесь Курбас почав працювати в гуцульському театрі Гната Хоткевича, через півроку – у «Руській бесіді», в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки. Грав у фарсах, оперетах, операх, виступав проти рутини старих театрів. Він прагнув показати сучасну західноєвропейську драматургію, а також хотів ставити морально-психологічні та філософські твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка.

1915 року в Тернополі Лесь Курбас заснував перший стаціонарний український професійний театр «Тернопільські театральні вечори». Через два роки на запрошення видатного актора та режисера Миколи Садовського (Тобілевича) Лесь Курбас переїздить до Києва.

У столиці головну увагу й енергію він зосередив на режисерській діяльності: організував студію, з якої виріс згодом «Молодий театр». Його «кістяк» склали учні драматичної школи Миколи Лисенка. Цей театр став платформою пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. Режисер знав вісім мов, але при цьому, принципово, не вивчив російської.

1919 року «Молодий театр» було об’єднано з Першим театром Української Радянської республіки імені Тараса Шевченка, де головним режисером став Лесь Курбас.

Того ж року ним створено Державну українську музичну драму, а вже влітку 1920-го – «Кийдрамте» (Київський драматичний театр).

У березні 1922 року Лесь Курбас заснував Київське мистецьке об’єднання «Березіль» як своєрідний творчий, виховний, дослідно-експериментальний і культурно-громадський центр, який ставив перед собою завдання якнайскоріше здобути Україні мистецьку суверенність на рівні з європейськими націями. Через чотири роки театр переїхав до Харкова (тодішньої столиці Української РСР). Цей період розпочався із невдалої прем’єри п’єси «Золоте черево» бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка. Курбас не врахував естетичні смаки русифікованого харківського глядача, звиклого до традиційних театральних форм.

У Харкові Курбас познайомився з Миколою Кулішем і поставив його п’єси «Народний Малахій» (1928 рік) і «Мина Мазайло» (1929 рік), які були нещадно розкритиковані більшовицькою владою. 1929 року розгорнулася широка театральна дискусія навколо п’єс Миколи Куліша і їх сценічного втілення в «Березілі», яка за участі Державного політичного управління УРСР перетворилася на кампанію цілеспрямованого цькування обох митців.

5 жовтня 1933 року, за вказівкою влади, Курбас був відсторонений від керівництва «Березілем» за націоналізм, формалізм, відрив від радянської дійсності і російського театру. Наступного дня він виїхав до Москви ставити там за Шекспіром «Короля Ліра». Проте, вже 26 грудня 1933 року, був заарештований і ув’язнений за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній організації (Українській військовій організації) і за намір убити 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Після тривалих «допитів», 10 березня, Лесь Курбас підписав протокол про те, що він є «контрреволюціонером».

У квітні 1934 року в Харкові відбувся суд, який, посилаючись на отримані під час слідства «зізнання» Курбаса, засудив його до п’яти років ув’язнення. Покарання відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Збереглися відомості, датовані 16 листопада 1934 року, про реєстрацію Курбаса в таборі на Медвежій Горі (Карелія, РФ). Там працював театр на 300 місць для вільнонайманих працівників і в ньому Лесь поставив кілька п’єс.

1936 року його перевели на Соловки. Там він створив театр і поставив «Аристократів» Миколи Погодіна й «Учня диявола» Бернарда Шоу. Наприкінці 1936 року по етапу потрапив на острів Анзер, де також був театр, розташований в колишній церкві. Курбас поставив у ньому «Маленькі трагедії» Олександра Пушкіна. Улітку 1937 року особлива трійка Управління НКВС Ленінградської області засудила одним списком 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення до смерті. У списку значилося й прізвище Леся Курбаса…

Остання робота режисера, поставлена на засланні – вистава «Інтервенція»

«Якщо є Лесь Курбас – є український театр. Є Україна».

Завдяки Лесю Курбасу, наше сценічне мистецтво починало перетворюватись в істино естетичне, відкривши коло героїв, тем, прийомів, до того часу просто недоступних».

Митець синтезував національні традиції українського театру з найновішими формами європейського, його мистецькі пошуки виросли на ґрунті Української революції 1917–1921 років та її продовження в культурному Ренесансі 1920-х початку–1930-х років. Високоосвічений та різноплановий діяч справив неперевершений вплив на Павла Тичину, Миколу Хвильового, Олександра Довженка.              

Окрім того, заклав основи вітчизняної акторської і режисерської школи, сказав вагоме слово в кінематографі, відкрив світові видатного драматурга Миколу Куліша, великих акторів – Амвросія Бучму, Мар’яна Крушельницького, Валентину Чистякову, Дмитра Мілютенка, Йосипа Гірняка, Наталію Ужвій

Використані джерела до прес релізу

Лесь Курбас 1906 – 2016:бібліографічний довідник/Публ.б- ка ім. Лесі Українки для дорослих; упорядник Леонід Криворучко.- Київ: «Видавництво «Фенікс», 2016.- 224 с.

КорнієнкоН. Ленсь Курбас: репетиція майбутнього.- Київ: Либідь, 2007.-328с.
https://dovidka.biz.ua/les-kurbas-tsikavi-fakti
https://vsviti.com.ua/ukraine/67425

https://inlviv.in.ua/lviv/les-kurbas-genij-rezhysury-yakyj-hotiv-zastrelytys-cherez-kohannya-ta-pivzhyt 

Афганистан: багряна земля

15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

По суті, війна має одне обличчя, і воно ніколи не змінюється, коли б вона не починалась. Її образ насичений багряною кров’ю солдатів, розмитий гіркими сльозами матерів, вимучений болем поранень, очікувань, поораний снарядами й страхами в очах дітей. Постать війни міною уповільненої дії залишається у долях й спогадах тих, хто воював.

Афганська війна стала жахливим нагадуванням та уособленням військових конфліктів після Другої світової війни, в яких брала участь Радянська армія на території інших країн, захищаючи владні структури цих держав, тим самим виконуючи військовий та інтернаціональний обов’язок.

До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, у режимі онлайн 11 лютого розміщено на блозі бібліотеки відео презентацію «Контингент високого ґатунку», в якій висвітлено події 10 – річної війни Радянської армії з афганською опозицією.

На прохання класних керівників гімназії №59, 22 лютого, для паралелей 8 – х класів проведено Годину вшанування «Афганістан: багряна земля» та презентовано книжкову виставку.

Хоча для присутніх ця тематика маловідома, треба зазначити , що вона зацікавила слухачів і викликала співпереживання та повагу до воїнів – ветеранів, наших співвітчизників, які пройшли дорогами «чужої війни» й пережили загибель побратимів та до тих які повернулися додому в «чорних тюльпанах» із гарячих пісків Афганістану

«Промінь надії на щастя: 10 найвідоміших картин художниці»

Пропонуємо відеовернісаж «Промінь надії на щастя: 10 найвідоміших картин художниці», присвячений 105 - річчю з дня народження Тетяни Яблонської (1917 – 2005), народного художника СРСР і України, дійсного члена Академії мистецтв СРСР і України, професора, Героя України, лауреата трьох Державних премій СРСР, двох медалей Академії мистецтв СРСР, Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

«Ця росіянка свідомо ідентифікує себе як українку. Вона вдягається у національне вбрання і в ньому себе зображує. Вона свідомо солідарна з вчителем Кричевським (український художник, реформатор, професор) - він одягає на себе кожух, а вона на себе – хустку і запаску»…

Художниця любила працювати сам – на – сам з природою і своїми почуттями. Захоплювалася щиро й ніколи не йшла проти совісті. За 50 років вона проторувала шлях від побутового живопису до імпресіонізму, брала участь у Венеціанському бієнале, а її персональні виставки поціновувачі мистецтва побачили від Лондона до Парижу. Сьогодні роботи цієї художниці експонуються в музеях Києва, Харкова, Одеси

Мови різні – душа одна»

«Звучало мов немало на Землі…

Одна за одну краща, лагідніша.

Скарбниця кожна з них думок, ідей,

Та рідна, українська, наймиліша»

30 – та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО у жовтні 1999 року, з метою вшанування загиблих захисників бенгальської мови в Республіці Бангладеш, де 21 лютого 1952 року з нечуваною жорстокістю розстріляли студентів – демонстрантів, встановила Міжнародний день рідної мови. В Україні це свято відзначається з 2002 року.

До краси рідного слова можна долучатися у різний спосіб: проводити літературні вечори, презентувати кращі зразки вітчизняного та світового літературного надбання, показувати красу рідного слова власним прикладом, зацікавити дітей до читання у невимушеній обстановці з елементами гри, - що і зробили у бібліотеці напередодні свята: організовано книжкову виставку «Мови різні – душа одна», на якій представлено літературу від зародження до розквіту української мови, її неповторності та краси; проведено поетичні читання за участі бібліотекарів та читачів дитячого відділу.

                       

«Мова – краса спілкування,

Мова –як сонце ясне,

Мова – то предків надбання,

Мова – багатство моє»

 

Разом з іншими мовами світу, українська мова потребує захисту, гідного ставлення, адже мова- це генетичний код кожної людини, її неповторний внутрішній світ. Без будь – якої іншої науки ще можна обійтися, а без знання рідної мови втрачається частина єства, зникає національна культура будь – якої етнічної групи або певної нації.

«Україна – країна нескорених»

День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день (встановлений Указом Президента України від 11 лютого 2015 року) відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні.

Цього дня у 2014 році під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстріляли протестувальників. Усього за день було до ста жертв, які увійшли в історію як «Небесна Сотня». О 22:17 Верховна Рада прийняла Постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України»; низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції Гідності.

З метою вшанування Героїв Небесної Сотні в бібліотеці 16 лютого для читачів проведено Усний журнал «Україна – країна нескорених». Бібліотекарі ознайомили присутніх з героїчними подіями 2014 року, який змінив хід  новітньої історії України. На жаль,  під час  Революції Гідності загинули вірні сини Вітчизни, які виборювали цілісність і незалежність держави та її європейський вибір

«Особливий материк спадщини Русових»

19 лютого -175 років від дня народження Олександра Русова (1847 - 1915), українського етнографа, фольклориста

 

«Цей край та народ, яким присвятив свою діяльність Олександр Русов, були йому не рідні, бо він великорос, – писав політик та письменник Петро Стебницький. – Але, він за поглядами та прагненнями був більшим українцем, ніж більшість корінних українців. У сімейному житті він говорив виключно української мовою. І в цьому не було жодної штучності, його натура суцільно з’єдналася з українською національною стихією».

Русов Олександр Олександрович – український громадський діяч, земський статистик, етнограф і фольклорист. Народився 7 (19) лютого 1847 р. в Києві у російсько-грузинській родині. У 1856–1864 роках навчався у Другій Київській гімназії; у 1864–1868 роках – студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Після завершення навчання кілька років працював викладачем латинської та грецької мов у Києво-Подільській та Першій Київській гімназіях, займався етнографією та видавничою діяльністю. Більше 20 років співпрацював з газетою «Киевский телеграф». 1870 року став членом, а згодом - одним із керівників Київської організації української інтелігенції «Стара громада», яка протягом 1859–1876 років займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю.

Русов є автором 50 –ти праць, серед яких: "Кобзарь Вересай, его музыка и песни, которые исполняются им" (1874), "Русские трактаты в конце 17 и начале 18 веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия" (1876), "Нежинский уезд: Статистико-эконо-мическое описание" (1880), "Торбанисты Грегор, Кастан и Франц Виторды" (1892), "Описание Черниговской губернии" (1898), "Статистика украинского населения Европейской России" (1916) та інші.

Із спогадів Софії Ліндфорс  (народилась 18 лютого 1856 року на Чернігівщині у родині педагога шведського походження) – «берегині української освіти», дружини Олександра Русова:

  «1873-го року Олександр Русов став одним із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. Він розбурхав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців, він витворив фанатиків фольклору та етнографії, таких як Новицький з Катеринослава, Манджура з Харківщини; його праця захопила всі верстви суспільства. Наче якась ціла національна течія побігла по Україні разом з товстими зшитками, записаними українськими піснями та казками, з’явились перші бруньки нової національної свідомості;

Русов першим відкрив для мене красу народної пісні, він відрізнявся дивовижним голосом та добрим і веселим характером. 

Лисенко і Чубинський називали юнака «Сашко Ангел». Під час знайомства Олександр одразу заговорив українською мовою. Згодом, Софія Русова на все життя полюбить український фольклор та українську мову.

Разом з дружиною Русов займався громадською діяльністю. На початку наступу царської влади на українську культуру і мову, вже на той час подружжю Русових, інтелігенція доручає видати «Кобзаря» в Празі, який й видано ними 1875 року.

Вінчання Софії і Олександра відбулося у 1874 році в Петербурзі. Весільним батьком виступив Михайло Драгоманов. Весільним подарунком від інтелігентів стала написана Миколою Лисенком рапсодія на «Золоті ключі». Поїздка до Праги з відповідальною місією стала одночасно і весільною подорожжю для молодят. Численні утиски з боку царської влади змусили родину на деякий час припинити громадську роботу. Русови придбали земельну ділянку на території сучасної Чернігівської області, де жили серед простого народу, вели господарство, паралельно займаючись просвітницькою діяльністю.

Олександр Русов працював у статистичному бюро при губернському земстві і підготував статистичний опис Ніжинського повіту. За цю роботу, яка складалася з 400 сторінок, він отримав золоту медаль від Російського географічного товариства.

Згодом вийшла двотомна статистична праця «Опис Чернігівської губернії». Після цього Олександр Русов протягом 15 років працював у Полтаві, Петербурзі та Києві. Він домігся заснування в Чернігові «Комітету грамотності імені Тараса Шевченка», клопотався про створення «Товариства любителів малоросійської словесності» в Харкові.

У родині Русових, для конспірації, збиралася так звана десятка студентської громади. До цієї десятки належали студенти, що згодом вписали свої імена в історію та науку України: Володимир Шульгин, Стьоса, Бабенко (загинули під Крутами), брат Миколи Зерова Дмитро (загинув у вирі визвольної боротьби).

Український статистик, етнограф та фольклорист Олександр Русов та його дружина -педагог Софія Ліндфорс відіграли помітну роль у суспільно-політичному житті України другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Використані електронні джерела:

http://www.nbuv.gov.ua/node/2511
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/19/1847-narodyvsya-oleksandr-rusov
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/39855/15-Rahno.pdf?sequence=1
https://day.kyiv.ua/uk/article/simeyniy-albom-ukrayini/vi-pracyuyte-y-ne-svaritsya
http://heroes.profi-forex.org/ua/rusova-sofija-fedorivna

Контингент високого ґатунку

            

Згідно Указу президента від 11 лютого 2004 року №180/2004, Україна щорічно відзначає 15 лютого День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Тільки після Другої світової війни Збройні Сили СРСР, до складу яких входила Україна, брали участь у 24 локальних війнах, збройних конфліктах на території 16 іноземних країн, виконуючи інтернаціональний обов’язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, Сирії, Анголі, Мозамбіку.

1962 року світ стояв на порозі катастрофи ядерної війни : розгорівся конфлікт між СРСР та США, відомий як «Кубинський привід Третьої світової війни». В ході цієї конфронтації США використали стратегію «Анаконди», взявши під контроль євразійське узбережжя і оточивши таким чином військові бази СРСР з півдня, заходу, сходу.

У відповідь  СРСР розробив операцію «Анадир» щодо прориву «кільця Анаконди», в ході якої на Кубі радянська армія розгорнула 24 пускові установки для ракет Р -12, Р-14 з середньою дальністю 4500 км. Опинившись в положенні рівної небезпеки, СРСР і США сіли за стіл переговорів і дійшли висновку - величезний ядерний потенціал, здатний знищити будь - яку країну,  на випадок початку ядерної ракетної війни не зможе захистити свій народ. Так було започатковано процес ядерного роззброєння. На Кубі в локальних сутичках загинуло 15 громадян України…

Наймасштабнішою, найтрагічнішою подією повоєнного часу вважається війна в Республіці Афганістан (1979 – 1989), в якій кожен четвертий учасник – наш співвітчизник, а кожний четвертий з тих, хто загинув – громадянин України.

За даними офіційних джерел, в афганському пеклі загинули понад п’ятнадцять тисяч солдатів; для України – це до чотирьох тисяч загиблих; 80 осіб пропали безвісти чи опинилися в полоні.

Поряд з нами живуть до ста тисяч ветеранів афганської війни, понад шість тисяч залишились інвалідами.

15 лютого 1989 року вивели основні регулярні війська з цієї країни, і саме ця дата стала Днем вшанування всіх учасників бойових дій на території інших держав.

Армія будь – якої країни завжди захищає її інтереси. На той час українські військовослужбовці з честю виконували військовий та інтернаціональний обов’язок.

Після здобуття Україною незалежності, наші військові фахівці стали учасниками миротворчих місій під егідою ООН, НАТО та інших міжнародних організацій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року понад 44 тисячі військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у 27 міжнародних операціях та місіях різних регіонів планети.

Важливим завданням суспільства було і залишається – вміння поважати тих, хто вірний присязі та захищає країну, її територіальність, цілісність й виконує миротворчу місію на території дружніх країн.

Вітаємо всіх ветеранів з пам'ятною датою і пропонуємо відео презентацію

«Контингентвисокого ґатунку»

Патріарх нескореного народу

17 лютого - 130 років від дня народження Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого (1892 – 1984), українського Архиєпископарковного діяча, єпископа Української греко-католицької церкви

Хоча на гербі Йосифа Сліпого, одного із найбільш впливових та відомих українців другої половини ХХ століття, написано «Per aspera ad astra» ("Крізь терни до зірок"), його життя було куди більш тернистим, аніж зірковим

Зірка Йосифа Сліпого почала сходити у 32 - річному віці – тоді, у 1925 році, молодий отець, що закінчив навчання в Інсбруці та Римі, став ректором Львівської семінарії. На той час Українська греко-католицька церква була найпотужнішою українською інституцією не лише в Галичині, але й багатьох країнах еміграції.

Молодому ректору слід було проявити неабиякі здібності, щоб виправдати довіру Митрополита й отримати загальне визнання.

Як блискучий науковець, отець Йосиф не лише розвиває семінарію, але й робить важливий крок у майбутнє – засновує Львівську Богословську Академію. Разом із Шептицьким вони розглядали це як перехідний етап до створення повноцінного Українського католицького університету.

Коли у 1939 році прийшли так звані "перші совіти", митрополит, побачивши загрозу, відправляє таємного посланця до Ватикану з проханням затвердити на митрополичому престолі як наслідника отця Йосифа. Останній не був готовий до такого спадку, але, як він визнав через три роки: "Я не міг ставити перешкоди моїм свяченням, бо в час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем".

Як виглядають терни нового режиму, Сліпий та інші мешканці митрополичих палат могли відчути у 1941 році. При відступі Червоної армії їх усіх вивели під стінку Собору Юра , на Сліпому роздерли рясу й приготували до розстрілу. Тоді минулося…

15 листопада 1944 року Микита Хрущов у листі до Сталіна писав: "Митрополит Йосиф Сліпий ще не користується достатнім авторитетом серед єпископів і духовенства греко-католицької церкви. Частина священнослужителів незадоволена його призначенням, бо вважає його чоловіком слабовольним, нездатним бути керівником цієї церкви…".

Якщо й доля правди у цих словах була, то сама ж радянська система й протистояння з нею дали можливість Сліпому здобути цей авторитет і не лише серед своїх вірних, але й мільйонів людей у світі.

НКВД поставило перед ним вимогу публічного засудження повстанського руху. Своє перше послання до вірних Йосиф Сліпий спрямовує на засуд політичних вбивств. Проте це зовсім не задовольнило органів безпеки: там не було жодної прямої згадки ОУН чи УПА, а також у влади виникли небезпідставні підозри, що послання не було поширене серед вірних.

Коли ж незабаром відбудеться планована ще за життя Шептицького поїздка делегації УГКЦ до Москви, то отець Гавриїл Костельник марно вимагатиме від митрополита Йосифа у документі, скерованого до влади, вписати абревіатуру УПА.

Per aspera

Новою сторінкою в історії УГКЦ стало 11 квітня 1945 року. Того дня арештовано та відправлено до Києва митрополита Сліпого, а вслід за ним усіх єпископів та частину священиків. Розпочалося відкрите й жорстоке знищення УГКЦ, яке дасть привід назвати її найбільш переслідуваною церквою у світі.

"Для мене почався шлях в’язня. Та не для мене одного; я був одним  з сотень тисяч стариків, жінок, дітей і немовлят. Мене вирвано із гущі повірених мені вірних, їх вирвано від рідної, потом їхнього чола і кервавицею рук багатьох поколінь зрошеної землі…".

І далі: "Мене виводили на слідство день і ніч так, що я буквально падав з ніг і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді… По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давати до підпису, щоби я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську митрополію… Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення…".

Поміж іншого, під час перебування митрополита Йосифа та інших єпископів у слідчому ізоляторі у Києві, постійну допомогу та передачі приноситимуть православні монахині. Після того, як Митрополит РПЦ Іоан відмовився задовольнити прохання греко-католиків, які організовували підтримку ув’язненим пастирям, це взяла під свою опіку ігуменя Покровського монастиря Архелая (Олена Савельєва).

Крізь терни, Митрополиту Йосифу доведеться йти довгі 18 років ув’язнення.

Після відбуття першого, восьмилітнього терміну, його утримуватимуть в будинку пристарілих в Красноярському краї. Тут, на пропозицію радянської влади він писатиме історію УГКЦ. Частково й за цю працю йому дадуть наступний, 7-літній термін. Ще перед його проголошенням, митрополит охарактеризував його так: "При моєму віці і стані здоров’я – то кара смерті".

Фактично інформація про смерть Сліпого поширювалася ще в 1940-х, але всередині 1950-х на Захід почали повертатися іноземці, які сиділи в сталінських таборах. В різних спогадах з’явилося ім’я священика-мученика. Зокрема, австрієць Франц Ґросбауер згадував інцидент з урками, які напали на Сліпого, щоб пограбувати. Це закінчилося тим, що "Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і з носа сочилася кров".

В ув’язненні Сліпий таємно писав послання до вірних, між іншим, перше зробив уже в 1947 році, сповідав, служив таємні Літургії та висвячував духовенство. Знову ж, за аналогією з Шептицьким, перед виїздом до Риму в московському готелі він висвятить нового єпископа для катакомбної Церкви.

           Кардинал з радянським громадянством

Визволення Митрополита Сліпого безпосередньо пов’язане із Папою Іоаном ХХІІІ. Тим самим, який був посередником між президентом США Джоном Кеннеді та першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим у часи карибської кризи.

Представник Кеннеді Норман Казенс, їдучи на зустріч в Москву, зробив візит до Ватикану, де дізнався про митрополита-мученика. На зустрічі із Хрущовим Казенс підняв питання звільнення 70-літнього Сліпого. Тим більше, що в церковному світі відбувалася важлива подія – ІІ Ватиканський Собор.

Йосиф Сліпий не бажав виїжджати з СРСР – як "Батько Церкви" він хотів і мав би лишитись із своєю паствою. Втім, його вдалося переконати, адже це був шанс, як він сам оцінив: "завершувати те, чого не міг довершити як в’язень".

У листі, який він отримав від Папи, було кілька слів: "Сину, щасливої Тобі дороги. Нехай Тебе Бог береже і приведе до мене. Нехай Його Ангел Вам товаришить".

Перша зустріч з Папою була не менш зворушливою: "Він зовсім як батько… Він взяв мене в обійми і плакав", - писав Сліпий про свої перші дні на волі, у лютому 1963-го.

До речі, Йосиф Сліпий до кінця свого життя не змінив радянського паспорта – він лишався громадянином тієї держави, де перебувала більшість його вірних.

Його поява на ІІ Ватиканському Соборі стала більш аніж сенсацією. Захід, який переживав часи матеріального розквіту та політичного спокою, побачив людину, яка була уособленням перших християн і яку порівнювали з апостолом Павлом, після його звільнення з ув’язнення.

Водночас, УГКЦ, яку називали "Церквою мовчання", вмить отримала надзвичайно потужний голос, який промовляв на цілий світ.

У своєму першому виступі на Ватиканському Соборі в жовтні 1963 року митрополит Сліпий озвучив прагнення греко-католиків отримати статус Патріархату.

Рим на це не згодився, хоча у 1963 році його визнали Верховним Архієпископом із доволі широкими правами.

1965 року Йосиф Сліпий стає кардиналом.

Ці рішення одразу викликали протест з радянського боку. Ймовірно, що не лише радянські органи, але й певні кола Ватикану пошкодували появі митрополита у вільному світі.

Його боротьба за права переслідуваної Церкви була безкомпромісною й, напевно, не було інших ієрархів у всій Католицькій церкві, які могли б так гостро й прямо говорити із папами.

Коли вчергове не вдалося владнати справу Патріархату, Сліпий прямо сказав Папі Павлові VI: "Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату!".

Коли йшла мова про визволення Митрополита із неволі, то апелювали до милосердя радянської влади над старою та немічною людиною. Натомість, Глава УГКЦ, який прожив 92 роки, проявив надзвичайну активність як на міжнародній арені, так і для консолідації розкиданих по світу українців.

Ще в першій рік, перебуваючи у Західному світі, він здійснив мрію свою та Шептицького, заснувавши Український Католицький Університет у Римі і кілька філій по світу. За кілька років він об’їхав українські поселення в Північній та Південній Америці, Європі та Австралії.

У Римі побудував Собор Святої Софії, засновував монастирі, розвивав видавництва й, поміж іншого, завжди відкладав частину накладу книг для потреб майбутньої вільної України.

Здавалося б, уся українська громада у вільному світі мала б сконсолідуватися навколо свого пастиря. Проте, однією із найболючіших для Сліпого справ, були взаємини з єпископами, які неодностайно підтримали започаткований ним рух за Патріархат. Зусиллями мирян та духовенства у 1975 році Йосифа Сліпого проголошують Патріархом, проте цей крок не визнає Ватикан.

Визволення митрополита  із ув’язнення та його перебування на Заході історики часто називають ad astra. Після всього пережитого новий період, безперечно, мав би бути шляхом "до зір". А все ж, як писав у своєму заповіті сам владика: "І цей шлях, як скоро виявилося, не був шляхом, на якому світили "астра" - ясні зорі.

Він і далі був шляхом в’язня Христа ради, тим разом в’язня на химерній волі".

Пропонуємо глибше ознайомитись за посиланнями

https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/18/73821/

http://www.nbuv.gov.ua/node/4641
https://old.uinp.gov.ua/publication/iosif-slipii
https://ctdug.lviv.ua/

https://drohobych-rada.gov.ua/pam-yatajmo-kardynal-josyp-slipyj-vydatnyj-ukrayinskyj-tserkovnyj-i-gromadskyj-diya