Постановою ВР України 28 липня (прийнято
22 липня №10188) офіційно встановлено Днем вшанування пам’яті Захисників і
Захисниць України, учасників добровольчих формувань, а також цивільних осіб,
які були страчені, закатовані або загинули у полоні.
Дата 28 липня приурочена до дня
здійснення терористичного акту у ніч на 29 липня 2022 року російськими
військами в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради проти українських
військовополонених — захисників «Азовсталі» в Маріуполі. Під час вибуху, який
пролунав на території колишньої виправної колонії у смт Оленівка на ТОТ
Донецької області, була знищена будівля, де утримували українських
військовополонених. Це один з найжахливіших терактів, скоєних Росією щодо
полонених: щонайменше 53 українські захисники загинули, ще понад 130 отримали
поранення різного ступеня тяжкості. Злочин проти українських оборонців став
грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права, яке чітко регламентує
гуманне поводження з військовополоненими та зобов’язує державу, яка їх утримує,
гарантувати їхню безпеку та життя.
Як свідок 23-річний азовець «Крафт» розповів «Українській правді» про теракт «бараку 200»:
-
За кілька днів до теракту росіяни прийшли зі списками і зібрали з трьох
азовських бараків по 50-60 людей. Усіх привели у цех («барак 200»). Робоча
команда з інших полонених, яка там працювала, розповіла, що його готували
спеціально для нас. Потім прийшов начальник тюрми і сказав: «Ми хочемо
відремонтувати ваші теперішні бараки, тому вас переселили сюди».
Ми не повірили, бо це
нелогічно. Вони б тоді виселили один барак, відремонтували і заселили назад. А
так вони просто посмикали людей з різних бараків без якоїсь закономірності. Там
були і командири, і солдати, і артилеристи, і розвідники, і просто люди, які до
24 лютого були цивільними, а потім потрапили до нашої військової частини. Але
це були тільки азовці.
В цеху були погані
умови, дуже мало місця. Ми спали майже одне на одному. Літо, жара… Не було як
вмитися. Були дві бочки на тисячу літрів води, але не було кранів до них, і в
останній день ми почали обладнувати це все своїми силами.
За день до теракту
вони обнесли паркан нашого барака колючою сіткою, потім перенесли свій
спостережний пост, який розташовувався за 30-50 метрів від паркану барака,
укріпили його, зробили там окопні спорудження. Це все відбулося буквально за півтора дня.
28 липня 2022 року ми
прокинулися, позаймалися стандартною фігнею. Після вечері я пішов вмитися і,
проходячи по зоні для вигулу, звернув увагу, що над нашим бараком висить якийсь
безпілотник. На той момент я не дуже розбирався, але можу прикинути зараз, що
то був якийсь із «Матрасів» від DJI, тому що бачив характерні зелено-червоні
вогники. Таке буває, коли оператор провтикав і не увійшов у режим невидимки.
Я звернув на це увагу
і розказав побратимам. Коли всі почали підіймати голови, пілот походу зрозумів,
що щось не так, і все-таки вимкнув вогники.
У цей час від стін
барака почала працювати реактивна система залпового вогню «Град». Для нас це не
було новинкою, тому що росіяни постійно працювали «Градами» від стін колонії. У той вечір нам заборонили тусити на вулиці, сказали не виходити
зі спальної зони – тільки в туалет по одному.
Я пішов спати, а
прокинувся вже від отриманого поранення і від другого вибуху. Я відчув, що щось
не так – у мене дірка в животі, внутрішня кровотеча, тіло пече. Оглянув себе,
побачив, що кінцівки цілі. Побачивши сильне задимлення, я зрозумів, що треба
вибиратися. Приміщення вже палало. Я бачив згорілі тіла своїх побратимів, які
були «вплавлені» у ліжка. Бачив загиблих «Башню», «Августа»...
Напевно, найбільше я пам’ятаю запах. Незрозумілий,
аж якийсь отруйний запах диму, запах згорілих тіл, яскраве полум’я над дахом і
скловату, яка сиплеться на тебе, наче тисяча дрібних голок.
В якийсь момент я
наче опинився в шумоізоляції, коли все сповільнене навколо і я ніби спостерігаю
збоку. Це відчуття було аж до того моменту, поки мене не винесли на асфальт.
Я покликав свого
побратима, який пробігав повз, він мене оглянув. На той момент росіяни вже
почали стріляти в повітря. Нам забороняли заходити за бордюри і казали, щоб ми
лягали на асфальт, щоб нікого не було на траві. Близько години до нас не
допускали лікарів. Я лежав дуже довго.
Потім з’явилися наші
військовополонені медики, які намагалися сортувати поранених і надавати
допомогу тим, кого ще можна було врятувати. У них були мінімальні запаси ліків,
і ці наглядачі кинули тільки якийсь жмуток простирадла, щоб ми перебинтувалися.
Коли я запитав, чи є
знеболювальне, мені сказали – тільки порошки від застуди, в яких є парацетамол.
Я відмовився, бо при таких пораненнях він все одно не допоможе.
У мене був другий
пріоритет на евакуацію. Мій побратим «Лемко» сидів наді мною, намагався розмовляти,
щоб я не заснув. Десь близько 6-ї ранку, коли на вулиці було світло, мене завантажили
в «Урал». Нас вклали штабелями і повезли в лікарню.
Мій діагноз –
проникаюче поранення черевної порожнини, зачеплена тазова кістка, осколок в
правому кульшовому суглобі, численні опіки та дрібні осколкові поранення по
всьому тілу. Від хірургів, які мене оперували, я дізнався, що на момент приїзду в мене залишилося трохи більше літра крові. Вони сказали: тобі пощастило, що ти все життя займаєшся
спортом, бо твоє серце тебе викачало…
Шановні
відвідувачі блогу!
